Умови розвитку мовленнєво компетентної дитини

Сучасні підходи до роботи з дітьми раннього віку дещо різняться від застарілої практики, коли дорослий сам для себе планував ро­боту з дітьми, готував матеріали на власний розсуд, завбачував кінце­вий результат і під нього чи до нього «підтягував» кожного малюка. Як­що ж деякі діти не відповідали очікуванням вихователя, то з ними про­водилась індивідуальна робота задля «вирівнювання» з іншими та від­повідно до планомірного педагогічного процесу. Ще гірше, коли малю­ка піддавали поверхневій діагностиці, на підставі якої робили висновки-діагнози, зокрема щодо мовленнєвого розвитку.

Передумови розвитку мовлення різноманітні й закладаються задовго до народження дитини. Адже, крім спадкових особливостей, на майбутній мовленнєвий розвиток впливає й те, як спілкувалися батьки з ще ненародженим малюком. Тут йдеться не про смислове наповнення слів, а про емоційно-інтонаційні звертання, побажання, мрії, плани, що містяться у словесних пестощах бажаної й очікуваної дитини. Украй важливим є й те, якою мовою до дитини звертаються батьки, бо саме вона буде засвоєна дитиною як рідна. Для оптималь­ного розвитку мовленнєво компетентної і активної дитини надзви­чайно важливо створити належні умови, зокрема:

·    проводити просвітницьку та освітню роботу з дорослими, ознайомлюючи їх з особливостями та винятковою необхід­ністю сприяти своєчасному становленню мовленнєвої осо­бистості у дошкільному дитинстві;

·    спрямовувати дорослих на оптимально необхідну для ма­люка тривалість, кількість, якість мовленнєвих контактів;

·    забезпечувати періодичне або епізодичне перебування з однолітками тих дітей, які постійно чи тимчасово перебувають удома, спонукаючи їх до пошуків партнерів задля реаліза­ції комунікативної активності;

·    організовувати життєдіяльність малюка у розміреному темпі та незмінній атмосфері доброзичливості, радості, терпимості, любові й захищеності щодо його успіхів чи не­вдач у мовленнєвому зростанні;

·    уникати використання запитань-зауважень дисциплінар­ного характеру («Хто тобі дозволив це брати?», «Чому ти не слухаєшся?», «Куди ти поліз?», «Ти що робиш?» тощо);

·    забезпечувати спілкування з дитиною відповідно до орфо­епічних норм української мови;

·    уникати категоричного та безапеляційного діагностування рівня мовленнєвого розвитку дитини;

·    розвивати загальну та дрібну моторику дитини, що безпо­середньо впливає на розвиток мовлення;

·    не порівнювати мовленнєві досягнення окремої дитини з до­сягненнями її ровесників;

·    визнавати право кожної дитини на індивідуальне мовлен­нєве зростання — темп, терміни оволодіння мовленням (якісні та кількісні показники).

Дорослим варто пам'ятати, що вікові норми мовленнєвого роз­витку дуже відносні і можуть коливатися у досить значному діапазо­ні.

Часто дорослих хвилює питання: коли дитина має промовити перше слово? Терміни його появи знову таки дуже індивідуальні й відрізняються у кожної окремої дитини. Не варто очікувати пер­шого слова, фрази у чітко визначений дорослими час. Ще гірше, як­що успіхи дитини порівнюють з мовленнєвим розвитком іншого од­нолітка, а то й малюка, молодшого на кілька місяців. То не трагедія, що інший такий балакучий. Справа у тому, що він — інший. Процес появи першого слова, фрази індивідуальний, темпи збагачення словника та терміни його активізації — різні. У жодному разу не треба поспішати встановлювати нищівний діагноз чи дозволяти ін­шим це робити.

Освітні програми про мовленнєвий розвиток дошкільників

У Базовій програмі розвитку дитини дошкільного віку «Я у Сві­ті», у програмі «Зернятко» та методичних рекомендаціях до них ми звертаємося не лише до спеціалістів, які мають відповідну освіту та досвід роботи, а й до батьків.

Програмно-методичний блок орієнтує дорослих на конкретні показники розвитку у певний віковий період, яких може досягти кожна дитина за умов оптимальної організації життєдіяльності та ре­алізації програмового змісту і завдань. Однак означені показники ні­як не є обов'язковою директивою для засвоєння матеріалу за конкретний відрізок часу.

Усі контакти дорослого з маленькою дитиною мають супрово­джуватися мовленням. Це можуть бути гра, гра-забава, ігрова впра­ва, гра-заняття. Дитина може просто спілкуватися з дорослим чи за­йматися спільною діяльністю, на фоні якої відбувається спілкування. Час для цього не слід регламентувати. Взаємодія дорослого з дити­ною цілком залежить від готовності дитини до контактів, її бажання та активності. Усі без винятку заняття — це гра та спілкування. Зау­важимо, що авторський колектив програм не розглядає заняття в йо­го традиційному розумінні ні для дітей раннього віку, ні на пізніших етапах. Більше того, ми вважаємо, що традиційне заняття може бути не лише малоефективним, а інколи й шкідливим для дітей через їх тривале перебування у статичній позі. Неприйнятні сьогодні однотипні вказівки, завдання, вимоги, заборони та повчання для усієї гру­пи, розраховані на «середню» дитину. Зберігаючи термін «заняття», ми наповнюємо його дещо іншим змістом: заняття — форма зайнятості дітей будь-якою діяльністю, що потребує концентрації уваги та зосередженості. Це результат самоорганізації дітей або організації дорослими їхньої діяльності.

Наголошуємо, що дитина має право на час, тривалість і силу прояву свого інтересу, тому не варто активізувати її мовлення, як­що вона відчуває дискомфорт, та ігнорувати її інтерес до предмета або явища, навіть якщо вони не цікавлять дорослого.

Становлення мовленнєвої особистості

Не позбавляйте себе задоволення уважно слідкувати за пое­тапним проходженням дитиною сходинок до статусу мовленнєвої особистості, не перескакуючи і не пропускаючи жодної з них.
Уже на другому році життя дитина критично ставиться до не­правильного мовлення дорослих, проте власне спотворення слів не викликає у неї негативних емоцій. Звертання до партнера по спілкуван­ню набуває різноманітного інтона­ційного та смислового забарвлення: малюк просить, вимагає, закликає, наполягає, капризує, констатує, роз­повідає, розмовляє зі своїми іграшками.
Нема у світі милішої мелодії, ніж: мелодія свого імені. Згідно з чинним законодавством України батьки мо­жуть наполягати на присвоєнні дити­ні подвійного, зменшувального, пест­ливого або скороченого імені. Варію­вання імені надає йому емоційного забарвлення від пестливо-зменшу­вальних до відчужено-згрубілих від­тінків. Розмаїття таких форм звертан­ня дитина має чути, знати і відгукува­тися на них. Вживання єдиного варі­анту імені не лише емоційно збіднює малюка, а й спричиняє незручності у налагодженні контактів з новими партнерами по спілкуванню.
Мовленнєвий простір, насиче­ний зразками мовленнєвої культури, є основним джерелом становлення мовленнєвої особистості у ранньому дитинстві. Малюк не має іншого шля­ху навчитися говорити, тільки як на­слідувати мовлення дорослих.
Дозволимо собі дати кілька порад:
·    остерігайтеся уподібнення до дитячого мовлення, шаблонності у побудові форми висловлювання;
·    надайте у власність дитини першу бібліотеку в умовах до­шкільного навчального закладу чи сім'ї;
·    заохочуйте активне мовлення дитини — не поспішайте миттєво виконати її бажання, реагуючи лише на плач, крик, невербальні прояви. Знаючи можливості її активно­го мовлення, короткими запитаннями спонукайте дитину до звукового чи словесного означення прохання;
·    базуючись на досвіді дитини, періодично намагайтеся зацікавити її і вивести на рівень інтересу, спонукаючи до запитань, порівнянь, аналогій, узагальнень, ототожнення, встановлення взаємозв'язків між предметами, об'єктами, явищами;
·    не кидайтеся на допомогу щоразу, як тільки дитина зіткнеть­ся з невідомим, проте слідкуйте неупинно за її безпекою.
Щоб малюк заговорив, його треба захопити, здивувати, за­цікавити. Тому дайте час на самостійне ознайомлення з не­відомим, «піймайте» здивовано - запитальний погляд і лише тоді назвіть, поясніть дивину.
Дитина третього року життя вже може бути повноцінним співбесідником. Вона бере до уваги свого партнера, ак­тивно «бореться» за культуру мовлення, її орфоепічну чистоту, помічаючи та ви­правляючи помилки у мовленні дорос­лих і дітей. Але варто пам'ятати, що мов­лення дитини формується шляхом на­слідування. Саме тому у згаданих вище програмах та методичних рекомендаці­ях до них ми поставили завдання ство­рити таке середовище, яке було б розвивальним та сприяло б безпроблемному засвоєнню рідної мови. А основним і не­замінним суб'єктом такого середовища є дорослий — партнер по спілкуванню, по спільній діяльності.
Часто дорослі тішаться і хвалять ту дитину, яка здатна сама себе зайняти тривалою грою, дією, не набридаючи їм нескінченними запитаннями. У цій ситу­ації згадується такий жарт.
Батьки звертаються до продавця ма­газину іграшок: «Чи є у вас така бага­тофункціональна іграшка, яка була б цікавою тривалий час, говорила, розвеселяла б нашу дитину, коли та на самоті?». На що продавець відпо­відає: «Ми батьками не торгуємо».

Причини затримки мовленнєвого розвитку малюка

Тривале мовчання малюка має занепокоїти дорослих. Адже іс­нують різні причини, що можуть викликати проблеми у мовленнє­вому розвитку малюка, зокрема:

·  фізіологічні — недостатньо розвинений нервово-м'язовий апарат. Дитячий мозок повільно і нечітко диференціює ру­хи артикуляційного апарату, слабо розвинені органи, що сприймають і відтворюють звуки мовлення;

·  психологічні — недостатньо розвинені фонематичний слух (дитина не розрізняє подібні звуки), слухова пам'ять (дитина не утримує у пам'яті норму звучання звуків), нестійка слухова увага (один і той самий звук дитина відтворює щоразу інакше);

· соціальні — постійна присутність у близькому оточенні людей, які мають вади мовлення, педагогічна занедбаність.

Дуже часто мовленнєвий розвиток малюка затримується через педагогічну занедбаність. Ситуації, що призводять до цього, можуть бути дуже різними. Щоб допомогти дитині, необхідно визначити причину тривалого мовчання та дібрати відповідні способи її усунен­ня. Ось деякі з причин, що можуть впливати на затримку розвитку активного мовлення малюка.

Причина перша — домінування процесу слухання чужого мов­лення пригнічує процес активної мовленнєвої діяльності малюка. Дитина здатна показати, вказати поглядом, поворотом голови безліч речей, про які її запитують, виконати інструкції, вказівки дорослих. Дорослий очікує появи перших слів, покладаючись на те, що дитина їх розуміє, і не створює ситуації активного мовленнєво - предметного співробітництва, вважаючи це зайвим: мовляв, якщо дитина активна в інших життєвих проявах, з цікавістю і розумінням слухає доросло­го, то врешті решт вона заговорить.

Така ситуація затримує розвиток активного мовлення малюка, проте, найімовірніше, таки станеться «прорив» мовленнєвої актив­ності, що приємно здивує дорослих, як у відомому жарті.

Хлопчику три роки, а він не говорить. Мама годує його сніданком. Дитина каже: «Каша не солодка». «Синку, чому ти так довго мов­чав?» — запитує здивована мама. «Раніше все було в порядку», — відповідає хлопчик.

Причина друга — етап засвоєння дитиною слів-назв тривалий час залишається у незмінному стані. Дорослі називають предмети та об'єкти, що викликають дитячий інтерес, але не пояснюють їхніх властивостей, не показують, як з ними можна діяти. Методи розпові­дання, бесіди, читання літературних творів, спільні ігри не доміну­ють у спілкуванні з дитиною.

Причина третя — батьки вважають, що прояви любові забез­печать повноцінний мовленнєвий розвиток, і вживають слова-пестощі на означення свого ставлення до дитини протягом перших років життя, тоді як емоційне спілкування, як вид діяльності, має до­мінувати лише з немовлятами.

Причина четверта — маніпулятивна діяльність підміняє ко­мунікативну. Великий арсенал іграшок, що постійно поповнюється, захоплює дитину. Вона задовольняється маніпулюванням з ними, проявляючи звукову активність. Задоволені й дорослі, вважаючи, що дитина вже здатна сама себе забавити, не набридаючи їм, а зі звука неминуче вийде слово.

Причина п'ята — відсутність відповідного зразка для насліду­вання. Виникнення «дитячих» слів є процесом закономірним. Ма­ленька дитина ще не здатна вимовити слово так, як воно звучить в устах дорослого, бо м'язи артикуляційного апарату не досить розви­нені. Це призводить до спотворення, заміни, пропусків звуків. Дитя­чий варіант слова викликає розчулення, здивування, захоплення до­рослих, і вони, щоб подовжити свій емоційний стан чи викликати по­дібний у знайомих, родичів, вживають те саме слово й у своєму мов­ленні. Як наслідок дитина чує спотворений зразок для наслідування, і тому у неї не виникає потреба удосконалювати власне мовлення.

Причина шоста — необхідність докладати мовленнєві зусилля не актуалізується. Зчитуючи жести, звукокомплекси, міміку дитини, батьки розуміють їх і миттєво задовольняють потреби, що виникли. Якщо така дитина змушена тимчасово перебувати з іншими доросли­ми, вона, відчуває себе безпорадною, зазнає емоційного дискомфор­ту, що спричиняє роздратування, плаксивість, пригніченість.

Причина сьома — дорослі не надають спілкуванню з дитиною відповідного значення, а здійснюють, переважно, догляд за нею. Голосові реакції дитини залишають без уваги і без відповіді, не стиму­люють їх повторення та розвиток. Збідненість мовленнєвого просто­ру є перепоною до мовленнєвого зростання, адже дитина може на­вчитися говорити, лише наслідуючи мовлення дорослих.

Означені причини спричиняють педагогічну занедбаність, про­те підлягають корекції.

Вважаємо за доречне звернути увагу дорослих на кілька вад, що спричиняють затримку мовленнєвого розвитку дитини.

Порушення слуху унеможливлює розвиток слухової уваги до чужого мовлення, а відтак, і його наслідування. Слід зауважити, що гуління, гукання та белькіт є вродженими голосовими реакціями, а не «дитячою розмовою», як здається деяким дорослим. Вони не пов'язані зі слуховою функцією. Гукають і белькочуть навіть тотально глухі діти.

Алалія — одна з найскладніших вад, що характеризується від­сутністю мовлення або його системним недорозвитком. Це резуль­тат органічного ураження мовленнєвих зон кори головного мозку в зародковому стані або в ранньому періоді ще до формування мов­лення. Дитина з такою вадою позбавлена засобів спілкування, а її по­ведінка наштовхує дорослих на хибну думку про порушення слуху. Мовлення у такої дитини без допомоги спеціалістів не формується.

Аутизм — ослаблення зв'язків з реальністю, що проявляється у небажанні вступати у контакт навіть з найближчим оточенням — батьками та членами сім'ї, зосередженості на собі, відсутності інте­ресу до навколишнього світу. Найяскравіші події не викликають емо­ційного та мовленнєвого відгуку. Вивести дитину з такого стану над­звичайно важко. Вона потребує допомоги спеціалістів.

Мовленнєвий розвиток дитини — це складова і показник за­гального психічного розвитку, зокрема інтелектуального та емоційно­го. Відхилення, вади, розлади мовлення, що можуть виникнути у різні періоди раннього дитинства, позначаються на подальшому інтелекту­альному та комунікативному розвитку, призводять до руйнації осо­бистості, соціальної незрілості.

У змісті чинних освітніх програм ми намагалися підійти до мовленнєвого розвитку дитини раннього віку різнобічно. Увагу акцентували не стільки на засвоєнні лінгвістичних одиниць (звук, слово, граматична конструкція}, скільки на розвитку здатності дитини до взаємодії з навколишнім світом. Актуалізація особистісних переживань, станів, ставлення дитини до людей і самої себе є провідною умовою розвитку її комунікативно-мовленнєвих здібностей. Навчаючи спілкування, ми розвиваємо у дітей спостережливість, творче мислення, вміння слухати і продуктивно співпрацювати з людьми, допомагаємо дітям самовиражатись.